Палеогенетикам вперше вдалося виділити стародавню ДНК людини з кальциту. Останки цього чоловіка виявили в підводній печері в Німеччині, де вони пролежали понад три тисячі років. Очевидно, носії урнопольської культури використовували це місце в якості святилища. Результати дослідження опубліковані в журналі.
Розвиток молекулярної біології дозволив вченим вже до 1980-х років проводити дослідження матеріалів, отриманих як з живих організмів, так і з викопних останків. Першопрохідцем у галузі палеогенетики став німецький вчений шведського походження Сванте Пеабо (Svante Pääbo), який 1984 року зумів виділити ДНК давньоєгипетській мумії. У 1997 році вченим вже вдалося отримати мітохондріальну ДНК неандертальця, який жив близько 40 тисяч років тому в Німеччині, а в 2009 - ядерну ДНК неандертальця і мітохондріальну ДНК представника раніше невідомої популяції древніх людей - денисівців. Наприкінці 2010-х років палеогенетики навчилися виділяти ДНК не тільки з кісткових останків, але і з печерних відкладень. Одні з перших подібних досліджень проводилися на алтайських стоянках давніх людей - Денісовій і Чагирській печерах.
В епоху пізньої бронзи в Центральній Європі склалася культура полів похоронних урн (урнопольська культура), яка існувала близько 1300-750 років до нашої ери. Свою назву вона отримала через поширену практику кремації померлих (повністю інгумація не зникла), останки яких ховали в глиняних судинах в ґрунтових могильниках без насипів. Племена цієї культури воліли будувати свої поселення на височинах, а на озерах Південної Німеччини та Швейцарії споруджувати безліч пальових поселень.
Мохамед Сархан (Mohamed Sarhan) з приватного дослідницького центру Eurac Research спільно з ученими з Австрії, Німеччини та Італії виявив у підводній печері Вімзенер у Баден-Вюртемберзі останки людини, що належала до культури полів поховальних урн. Радіовуглецевий аналіз показав, що він помер близько 1306-1017 років до нашої ери. Сама знахідка виявилася важливою, оскільки носії цієї культури, як правило, кремували померлих. Глиняний посуд та інші фрагменти кісток біля входу в печеру дозволили припустити, що він використовувався як святилище.
Останки людини виявилися вкриті товстим шаром кальциту, який утворився в результаті постійного капання води зі склепіння печери. Для подальшого молекулярного аналізу вчені взяли зразки з великогомілкової кістки з оточуючим їх кальцитом. Палеогенетики виявили, що людська ДНК присутня не тільки в зразках кісток, а й у всіх зразках кальциту.
Вчені повідомили, що в кальциті збереглося близько одного відсотка ДНК, виявленого в кістках, але довжина фрагментів у каменях виявилася більшою. Подальше дослідження показало, що ДНК належала чоловікові, який ставився до мітохондріального гаплотипу J1C1. Аналіз головних компонент показав, що людина була генетично близька до населення бронзового століття з цього регіону. Крім того, палеогенетики виділили з кальциту ДНК актінобактерій () і архей ().
Раніше на розповідали про інші дослідження європейських популяцій бронзового століття. Так, палеогенетики прояснили походження стародавніх жителів Хорватії, а також виявили ряд великих міграцій, які сформували основні центральноєвропейські археологічні культури.