Іконка
Служив я тоді в армії, збирався у відрядження, куди - нам не сказали, але перед цим дозволили рідних відвідати. І тут мати перед від'їздом сує мені іконку, крихітну таку, на мотузочці, і хрестик. Мені - комуністу. Я поклав іконку на стіл, кажу - що ти вигадала, забери свої «легенди»...
Приїжджаю в частину, і тут тільки повідомили: в Афганістан летимо. І щось мене раптом смикнуло, написав матері, мовляв, прийшли те, що давала перед від'їздом. І буквально за день до нашого відльоту отримую конверт, а в конверті іконка, завернута в папірець, на якому текст молитви і напис: «Читай щодня тричі». Я ще посміхнувся - як рецепт, їй-богу, - три рази перед їжею!
Ну ось... Що таке Афган, розповідати нікому не треба, на ньому багато хто обпеклися, починаючи з англійців; пам'ятайте, у Кіплінга: «Захід є захід, схід є схід, і їм ніколи не зійтися...»
Одного разу висадили мене з групою у вісім чоловік мінувати в горах об'єкт. А душмани вертоліт, на якому нас доставили, очевидно, засікли. Ну і взяли нас в обіг. Ущелина вузька, вертольоту під обстрілом не пролетіти, для БТРів дороги немає, прапорів місцевих ми не знали, і карта в цих краях не помічник. Однак під обстрілом абияк обхідними відрогами просуваємося до своїх.
Продукти скінчилися, знайшли полеглого верблюда, з запашком вже, довелося їсти... Вранці росу зі скель злизували. І ось чергової ночі вийшли в незнайому ущелину. Орієнтацію втратили повністю, зірки чужі - ніяк не визначишся, куди йти - незрозуміло. Тут хтось із моїх сказав: тут ми всі і ляжемо!
Я дивлюся, попереду на тлі світло-сірих скель чорна тінь людська, тільки висока - рази в два вище звичайної людини. Показую на неї хлопцям, а вони не бачать, кажуть, це тобі від голоду ввижається. А тінь мені рукою махає, йдіть, мовляв, за мною. Я машинально іконку материнську на грудях намацав і раптом повірив, та й чого ми втрачали. Повів я хлопців за цією тінню. Йшли по якомусь кам'яному лабіринту, забиралися в такі вузькі місця, що з віщмішком і автоматом не протиснутися. Хлопці вже бурчати почали: Сусанін, заведеш...
Зовсім з сил вибилися - лягай і помирай! Тут світати стало, гори красиві, золотисті, небо рожеве з синім... І тінь зникла! Що робити? Забралися на найближчу вершинку оглянутися, а внизу, прямо під нами, - радянський блок-пост! Ну, рвонули ми з останніх сил, а з поста кричать: «Стояти, стріляти будемо!» Вже боляче обірвалися ми за ці дні... Іконку цю я тепер пуще золота березі, помирати буду - синові її заповідаю...
Старий на дорозі
А ця історія з Василем Степановичем сталася, моїм знайомим. Справа була так. Повернувся він з фронту в наше село Кремінки, посадили його на машину - голову колгоспу возити. Посада хороша, машина маленька, які зараз джипами називають... «Велес», чи то «Вілліс»... Так, «Вілліс», американська машина. І платять добре, і не важко, та й у голови чого попросити завжди можна. Тим більше партійний. Ну ось, рік працює, інший. І все добре.
Одного разу взимку викликали голову в ніч-опівночі в район. Тоді так було - партійні та начальники працювали і вдень і вночі; викличуть і поїдеш... Ну ось, поїхали вони, а на зворотному шляху голова вирішив заскочити на хузок пасічнику, меду, що, взяти або прополісу. Але не змогли - дорогу сильно замело. Ну і вирішили повертатися прямо, щоб не кружляти. Їдуть, їдуть, а тут заметіль все сильніше і сильніше, справжній буран розігрався.
І ось темінь, дорога пропала, бензин закінчується, голова на Василя орет, куди, мовляв, ти мене завіз! Хоча сам наказав цією дорогою їхати. Злякалися вони дуже. Василь вже на що партійний, а сам про себе бурмоче: «Господи, только выведи, не дай в поле закоченеть волкам на съедение, иконы из чулана обратно в избу верну, свечку в церкви поставлю...»
Ось стоять вони посеред бурану, що робити - не знають, холод до кісток, бензин ось-ось скінчиться, і все... Тут дивляться, виходить з бурану старичок. Старенький, згорблений, маленький такий. І звідки взявся?! А він підходить, посміхається і каже:
- Що, заблукали? Ну, їдьте за мною потихеньку, я хоч до Кремінків і не збирався, не люблю я їх, але вас вже виведу... - І пішов попереду.
Василь давай рулити за ним прямо по полю, сніг глибокий, ритвіни, але нічого - не забуксо вал жодного разу. Начебто і бензин скінчитися повинен, а машина все їде. Вибиралися вони, вибиралися, і раптом голова кричить:
- Дивись, наша церква!
І правда, з бурану село здалося, та й буран начебто повитих. Василь «Вілліс» зупинив, щоб старий подякувати, а його і ні. Туди, сюди - немає... А голова ще каже:
- Дивний якийсь старий, незнайомий, не з наших, підозрілий. Треба б про всяк випадок в компетентні органи повідомити...
Ну, Василь Степанович голову додому відвіз - і до церкви. Заходить, а як і що - не знає, невіруючий адже; ну, до батюшки підійшов, все розповів, хочу, каже, найдорожчу свічку поставити. Куди тільки, не знаю. Батюшка свічку йому дав і повів до великої старої ікони. Василь на ікону подивився, зблід, та як закричить:
- Та хто він? - навіть злякався батюшка. - Так старий, який нас з бурану вивів! Точно він! Як живий!
Тут батюшка на коліна перед іконою - бух! І давай молитися. І Василь на коліна, тільки молитов він не знав і просто хрестився.
На наступний день всі Кремінки про цей випадок гуділи. Голова теж в храм зайшов, на ікону подивився, плямами червоними покрився, мовчки вийшов. А через деякий час церкву нашу закрили. Як народ не бився - марно. Добре хоч не знесли... Голова, правда, теж недовго тут пропрацював; відчував, як на нього народ коситься, незабаром в інше місце перевівся.
А Василь залишився, звичайно. З партії не вийшов, як, каже, я з партії вийду, якщо партійний квиток під Москвою отримував у сорок першому. Але ікона Серафима Саровського у нього в побі завжди з тих пір висіла.
Ворожіння біля Карибського моря
Сталося це з російськими туристами на Карибському морі. До глухого дерева на західному узбережжі вони заїхали випадково; водій «Пегасо», який вперше їхав цим маршрутом, помилився поворотом. Але вже раз заїхали, вирішили зупинитися, тим більше що їхали довго, а час настав обідній. Водій, стюардеса і гід почали готувати пікнік, а туристи розбрелися по селу.
Легкий прибій Карибського моря, білий пісок з почорнілими уламками викинутого дерева то тут, то там, діряві рибальські халупи під пальмовими дахами, які голі чорні собаки, схожі на поросят, і такі ж порожні свині, схожі на бродячих собак, грифи з ощипаними шиями на високих деревах на краю дерева - екзотика...
До трьох туристів, які пішли далі всіх від блискучого автобуса і складних столиків із закусками, підійшов сільський житель. Заговорив, посміхаючись, - білі зуби на чорному обличчі. З трьох один - Анатолій Сергійович - знав англійську. Місцевий по-англійськи теж абияк вияснювався. Місцевий говорив, Анатолій Сергійович перекладав:
- Мужики, він каже, що он у тому гаю живе справжній чаклун вуду. Каже, що за п'ять песо можна отримати передбачення на подальше життя. Йти, каже, три хвилини.
Туристи переглянулися. Двоє, що не знали англійської, посміхалися. Один Василь - недовірливо. За професією журналіст, він привчив себе до скепсису і до слів про вуду, природно, віднесся скептично. Зате його приятель Саша - романтична душа, незважаючи на економічну освіту і нудну бухгалтерську діяльність на невеликому підприємстві в провінційному Воронежі, - загорівся.
Анатолій Сергійович знизав плечима: - А чого б і не сходити? Я взагалі-то думав, що на Кубі вуду не залишилося після революції... - Про дивну і маловідому релігію вуду щось чули всі троє. Щось пов'язане з зомбі, з передбаченою або призначеною смертю, з провидінням майбутнього. Нісенітниця, звичайно, але чому ж не помилувати; адже і їхали на Кубу за екзотикою.
Селянський проводжатий дійсно за кілька хвилин довів їх до маленької хатини в глибині пальмового гаю. Всередину їх не пустили. З темної хатини вийшов маленький старий-негр, подивився по черзі на всіх трьох, взяв за руку Сашу і повів під пальмовий навіс за хатинкою. Вони всілися на жорсткі циновки, старий взяв Сашу за руки і, дивлячись йому в очі і мірно погойдуючись, щось глухо, з підвиваннями забубнив.
Сиділи вони так хвилин п'ять, але Саша потім розповідав, що йому здалося, ніби минуло мало не півдня. Потім старичок покликав проводжатого з села і Анатолія Сергійовича. Він говорив, проводжатий перекладав, а його слова, в свою чергу, перекладав Анатолій Сергійович. За словами старичка, виходила повна нісенітниця. Начебто Саша стане дуже-дуже багатою і впливовою людиною, у нього буде все - багато грошей, величезний будинок, красуня-дружина, мало не особистий літак. Анатолій Сергійович навіть розвеселився, поки перекладав. Все це нагадувало йому ворожіння циганок на вокзалі.
Потім вони повернулися до берега, де вже щосили веселився випадковий пікнік, і розповіли про свою пригоду іншим, звичайно, прикрасивши і додавши романтичних подробиць. Всі тут же захотіли йти до чаклуна, але ідеологічно витриманий гід категорично заперечував, та й їхати до готелю було ще порядно, а сонце вже хилилося за лохматі голови прибережних пальм...
Згадали свою пригоду троє російських туристів років через п'ятнадцять, коли Саша став одним з перших багатих людей на руїнах Радянського Союзу. Добротна економічна освіта і явний бухгалтерський талант раптом виявилися більшими - куди більшими, ніж журналістика, - перевагою. Саша став справжнім олігархом, і у нього було дійсно все. Він навіть збирався знову з'їздити на Кубу і розшукати того чаклуна вуду, що передбачив йому таке щастя.
Анатолій Сергійович вийшов на пенсію. По телевізору він кілька разів бачив Сашу і знав, як той злетів. Але його мучила одна обставина. Слова старого-вуду він переклав тоді Сашкові не до кінця - не хотів псувати настрій і враження від щедрого передбачення. Старий передрік туристу з Радянського Союзу велике багатство. І не помилився. Але ще чаклун передбачив, що, розбагатівши, Саша загине від руки злого невідомого, від кулі, яка потрапить йому прямо в серце!
Загалом, чаклун не помилився і в цьому...
