Відповісти на це просте запитання спробували американські астрономи Джуна Коллмаєр і Шон Реймонд. Їхні висновки є основою статті, опублікованої в «Щомісячних повідомленнях» Королівського астрономічного товариства.
Розрахувавши приливні сили, що впливають на рухоме по замкненій орбіті тіло автори прийшли до висновку, що бути центральним світилом для власних супутників може не всяка місяць.
«Планети обертаються навколо зірок, а місяця обертаються навколо планет, тому природно було запитати, чи можуть менші супутники обертатися навколо великих», - пояснює Реймонд.
Їх розрахунки показують, що тільки великі місяці на широких орбітах навколо планет-господарів могли бути центрами обертання сублун. Приливні сили як від планети, так і від місяця діють, щоб дестабілізувати орбіти сублун, що обертаються навколо менших місяць або місяць, які знаходяться ближче до їх приймаючої планети.
Теоретично в нашій Сонячній системі можуть мати свої власні супутники Каллісто (супутник Юпітера), Титан і Япет (Сатурн) і добре знайомий нам Місяць. Але навіть у цих випадках нічого схожого на сублуни поки не виявлено. Це очевидно означає, що запропонований механізм потребує уточнення.
«Відсутність у нашій Сонячній системі сублун, що навіть обертаються навколо місяць, які теоретично могли б їх мати, може дати нам підказку про те, як сформувалися наші і сусідні планети, про що ще залишається багато питань», - пояснює Коллмаєр.
Вважається, що супутники, що обертаються навколо Сатурна і Юпітера, народилися з диска газу і пилу, які оточували планети-гіганти на більш пізніх стадіях їх формування. З іншого боку, вважається, що наш власний Місяць виник після гігантського удару між молодою Землею і тілом розміром з Марс. Відсутність стабільних сублун може допомогти вченим краще зрозуміти різні сили, які сформували супутники, які ми бачимо.
Ознайомитися з подробицями можна в статті авторів.