Мій дядько Іван Маркович Зарецький був учасником війни. Історія, яку він мені якось розповів, напевно може зацікавити читачів. Переказую її від першої особи.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, я був ще зовсім молодий. Служити довелося на Далекому Сході. Тоді Японія була союзником Німеччини і могла в будь-який момент напасти на Радянський Союз. Тому командування тримало війська на Далекому Сході.
На Західному фронті йшли кровопролитні бої, туди прямували всі військові і продовольчі ресурси, а так як ми були в резерві, у нас з харчуванням було погано. Натомість командири налягали на військову підготовку.
Всі ми жили впроголодь, доходило до непритомностей. Воно і зрозуміло: діти молоді, організм вимагає їжі. Наприкінці 1942-го до всіх бід ще додалася напасть - дизентерія. За наметовим містечком на пригорці все більше і більше з'являлося могильних горбиків. Я теж захворів.
Нас, хворих, людей сто, помістили окремо, навіть норму харчування збільшили. А що толку, якщо організм не приймає. Чекали смерті. У нас не було ні відбою, ні підйому, ні військової підготовки. Ходили, як тіні, і з жахом дивилися в бік кладовища.
Була осінь, в природі буйство фарб, погода тепла, жити б та жити, а ти молодим загинаєшся. На душі муторно. Якось встав я вранці і, як кажуть в казках, пішов куди очі дивляться. А дивилися вони на сопки. Йду. Штани на всі ґудзики навіть не застібаю. Живіт до того болить, що мало не втрачаю свідомість.
І ось опинився я десь серед скель. Дивлюся, росте дикий виноград, звисає величезними пензлями. Вони на той час вже визріли, перекинулися сизим нальотом і підсохли на манер родзинки. Мене ніби хто батогом стьоганув, руки самі тягнуться до ягод, а свідомість обережна - це, може, моя погибель!
Розумом розумію, що не можна, а руки самі тягнуться до винограду. Що робити? Е-е-е! Та чорт з ним, думаю, швидше б вже до одного кінця! Зірвав кілька пензлів, всівся і став з жадібністю їсти.
І ось що цікаво - чим більше їм, тим більше хочеться. Нарешті наївся, ще й з собою прихопив кілька пензлів. А час вже далеко за полудень. Іду в розташування частини. Відчуваю - в животі тиша. Приходжу, мене вже воєнлікар Івлєв розшукує.
- Рядовий Зарецький, як це розуміти? Чому десь бродите і не приймаєте ліки? Ви порушуєте режим лікування.
- Товаришу воєнлікар, - кажу йому, - тут ось яка справа. Боюся вам і говорити, але мені здається, що я вже години три-чотири як одужав.
І все йому, як на духу, виклав про виноград. Він вислухав, подумав-по-думав, потім питає:
- Взагалі-то це не по науці. А ви цей виноград хоч мили?
- У тому-то і справа, що не мив. Та й де мити? Води там немає.
- Странно, - каже. - Ідіть відпочивати, а я за вами поспостерігаю. Наука такого методу лікування дизентерії ще не знає.
Я завалився на ліжко і проспав вісімнадцять годин поспіль. Прокидаюся, поруч сидить воєнлікар Івлєв і щось записує в свій зошит. Відразу цікавиться:
- Ну, сибіряк, оклемався? Як самопочуття? Як живіт?
- Самопочуття хороше. Є хочеться, товаришу воєнлікар.
Минуло два дні, він від мене ні на крок, все крутив башкою, бубнив про свою науку. Потім дав вказівку - відібрати команду з десяти бійців разом зі мною. Всім вручив по два відра і велів:
- Веди до винограду, яким ти лікувався. Наберіть, скільки зможете. Спробуємо твій спосіб.
Так і зробили. І що ви думаєте? Хлопці пішли на поправку! Це добре, тільки наш воєнлікар Івлєв все журився - що писати в звітах?
А командир частини, коли дізнався, що смертність від цієї ганебної для солдата хвороби припинилася, написав клопотання про присвоєння воєнлікарю Івлеву позачергового звання. Воєнлікар був людиною совісною, тому від нього і мені вийшла премія, правда, нестатутного характеру - сто грамів чистого спирту.
Через деякий час нас відправили на Західний фронт. Там довелося вистачити лиху: були жорстокі бої, госпіталі.
Минуло багато років, якось я був у госпіталі ветеранів війни і розговорився з одним професором про цей випадок з диким виноградом. Він і пояснив, як виноград нам допоміг вилікуватися:
- У підсушеному дикому винограді багато дубильних і в'яжучих речовин, ось вони-то і виступили в ролі ліків.