Багато років тому ми жили в передмісті Ташкента. Неподалік від нашого будинку протікав глибокий, але не дуже широкий арик. У виснажливий зною в ньому хлюпалася голозада засмагла хлопця. А деякі, як я, сиділи біля невеликих заводів з саморобними вудками і ловили пескарів.
До осені арик мелів, висихав, і тоді на дні його проявлялося всяке сміття - порвані покришки, велосипедні рами, діряві відра... А там, де ще залишалася вода, іноді зустрічалася дрібна рибка.
Було мені в ту пору шість років, і я вже сам читав книжки. І ось якось прочитав, що багато річки впадають у море. Вирішив, що і наш арик, який я до пори до часу вважав річкою, теж доходить до моря. І подумав, що треба б піти за течією, щоб дійти до моря. Якось восени я, нарешті, зважився. Взяв зі столу пару пиріжків з картоплею, а в коморі - свою незмінну вудку, бляшану коробочку з заздалегідь накопаними хробаками і непомітно шмигнув за хвіртку.
- Ух, і риби там, в морі, водяться, напевно, величезні! Не те що наші пескарі, - думав я.
Звичайно, можна було б відправитися в подорож по березі, але я побоявся, що рідні побачать мене і повернуть додому. Тому я спустився, тримаючись за кущі, на дно майже пересохлого арику, і сміливо рушив у дорогу. Пам'ятаю, як я обходив стороною слизьке каміння, ями з водою, що залишилася, колючі зарості шипшини, що сповзають зверху.
Коли були з'їдені пиріжки, а ноги стали заплітатися від втоми, я вирішив відпочити. Сів на сухий вапняний валун і відразу задрімав. А коли відкрив очі, побачив, що сонце пливе за горизонт.
Я схопився. Поки ще світло, треба було дістатися до моря, яке, як я думав, вже десь неподалік. Пройшов ще трохи, і тут переді мною виник старий розвалений місток.
А під ним стояв старий-карлик. Був він, як і всі люди похилого віку, в тюбетейці, халаті в динну жовту смужку, туго підпоясаному білою хусткою, і в шкіряних чоботях. З гомілки стирчав пичак - ніж у ножах, прошитих бісером і прикрашених кольоровим камінням.
Можливо, за інших обставин я б навіть злякався цього дивного карлика, незрозуміло що робить під мостом. Але тут чомусь, навпаки, зрадів і привітав, як прийнято в таких випадках, по-узбецьки:
- Салам алейкум, бобо!
Тобто: «Здрастуйте, дідусь».
- Алейкум асалам! - Ответил он.
Тоді я осмілів і запитав російською:
- А чи далеко ще до моря, дідусь?
Карлик вивчає мене і сумно похитав головою:
- Навіщо тобі море, хлопчику? Моря немає. Іди додому, хлопчику! Мамашка, татуся плакати будуть.
Поки я осмислював його слова, карлик кудись зник, немов розчинився в повітрі. Я ще довго, як загіпнотизований, стояв на місці, гадаючи, чи не привидівся він мені.
Подумавши, я все ж почув пораду дивного незнайомця. Насилу видерся на високий суглиністий берег. Навколо простягалися прибрані поля. Далеко виднілася стара кібитка, поруч з нею - арба з віслюком, якісь люди розпалювали багаття. Мені чомусь раптом стало страшно, і я, забувши про море, велику рибу, карлика, допустив у бік будинку.
Мати з батьком до цього часу вже збилися з ніг у пошуках зниклого чаду. Хотіли навіть заявити в міліцію. Вдома мені, природно, влетіло по перше число. Але, побачивши у мене в руках вудку, батько змінив гнів на милість.
- Що, не клювало зовсім? - спросил он.
- Ні, - зітхнув я, відводячи очі вбік.
На інший день у нашої сусідки тітоньки Зебо зник син Латіп, мій ровесник і друг. Пішов пащу баранчика на березі арику і не повернувся.
Барашка незабаром знайшли, а Латіпа- ні. Кілька діб шукали батьки і міліція хлопчика, але так і не знайшли. Чого тільки не передумали! Тітонька Зебо навіть посивіла. Тільки через місяць міліції все ж вдалося знайти Латіпа. І то в іншому місті - Коканді. Латіпа, виявляється, викрали люди, так називають в тих місцях циган.
На інше літо ми з хлопчаками вирушили на надувних балонах у подорож по арику. Латіпа теж взяли з собою. Довго пливли. Позаду залишилися будинки, сади, городи. Потягнулися бавовняні і кукурудзяні поля. Вдалині здалася знайома мені кибитка. Правда, ні арби з віслюком, ні людей навколо багаття вже не було. Незабаром з'явився і зруйнований міст. Я впізнав його відразу.
- Латіп, - вигукнув я. - Цей міст я бачив минулого року!
- Я теж, - обронив Латіп голосом, що впав. - Он біля тієї кибитки люди пригостили мене цукерками. Сказали, нехай барашок поки пасеться, а ти будеш гостем у нас. Напоїли якимось чаєм, і я заснув. А потім -ти знаєш, що було...
Я не став розповідати Латіпу про те, як зустрівся тут з карликом. Все одно б друг не повірив. І тут мене раптово осяяла думка, що я в минулому році міг цілком опинитися на місці Латіпа. Невже це якийсь добрий дух в образі карлика велів мені вирушати додому? Чи це був якийсь міфічний мешканець цих місць?
Потім я, вже підлітком, на новенькому велосипеді не раз приїжджав до мосту, всі сподіваючись переконатися, чи існує карлик насправді. Але я так і не зустрів його. А велику рибу я все ж зловив через кілька років. Правда, не в морі, а в Сирдар'ї.