Краєзнавцями стають не випадково. Я, наприклад, народився в старовинному лісовому золотарському стежку Коксу.
Шорською і хакаською мовами це буде блакитна або небесна річка. Дід розповідав, що тут колись працювали каторжники і якісь бергали.
Пізніше, захопившись історією, я з'ясував, що це були гірнозаводські рекрути (від німецького слова «берг» - гора). Більш детальну інформацію про життя і різного роду пригоди під час золотої лихоманки я отримав з архівів Красноярського краєзнавчого музею. Деякі матеріали мені допоміг знайти краєзнавець Іван Омелін.
І ось, шановний читач, дещо зі старого життя-буття лісових людей я хочу представити в пропонованій статті: опис незрозумілих явищ, з якими зустрічалися і продовжують зустрічатися в нашій місцевості мисливці і просто відвідувачі тайги... Можливо, це має якесь відношення і до нової науки про енергоінформаційний обмін - енеології.
А точніше, до феномену про гірські парфуми. Цей найцінніший матеріал був зібраний дослідником, фольклористом А.А. Місюревим в 1923 - 1925 роках з оповідань старожилів, які працювали свого часу на золотих приисках, і записаний як «робочий» фольклор на живому народному сибірському діалекті.
* * *
Піп був наїзний у нас з Кондоми. У три роки раз наїжджав, а то і в п'ять років раз. Хлопці до п'яти років неохрещі жили. Про богів у нас розмови не було. Тут був Гірський - господар землі. У роботі попа не поминай. Гірський не любить. Што піп, што заєць - єдине. Бувало, селяни наймуться, у них одна розмова: Господи Ісусе, та помилуй, та все про попів. А був керуючий Едуард Карлич Корс, німець. Почув їхні розмови.
- Ви чо, молитися прийшли?! Тут вам не церква, а робота! Так вас перетак, накличіть Гірського на свої дурнуваті башки!
Нагоре на них, біжить до річки, голову суне у воду, п'є, як кінь.
І свисту Горний не любив. Якщо хто в забої свисне - спокою немає. Залишишся на ніч - ціле горе. У просіках скрізь свистить, там і тут свистить, немає спокою. Візьмеш дві свічки, обійдеш кругом - нікого! А тільки відійшов - знову свистить. Немає спокою! Ніяк не можна робити. Тачки на дві залишиться - не докатаси, втечеш. Доглядач каже:
- Пошто не докатал?
- Гірський свистить! Посидь зі мною - докатаю.
Він посидить, послухає - волосся дибки.
- Кидай, ходімо!
А ось як Огарков йшов з Чаниша. Випити був горазд. І бахвалився:
- Гей, Горний, виходь битися!
Пішли з Чаниша, він попереду, за ним я йшов, Костерін Михайла і Ахметов, татарин. Проходимо бергальські могилки, раптом Огарков зупинився, став кулаками махати. Ми шумимо:
- Ти чо, очумів? З ким б'єшся?
- Та ось Він вартий, хіба не бачите? Та ось Він, дивіться!
Ми Огаркова відтягли, сніг йому на голову кладемо. Не тут-то було! З наших рук його вирвало, він летить у сніг, п'ять разів перекинувся, весь у крові. Тільки встав - знову його як милішає, він сім разів перекинувся, колесом по снігу пішов. Б'є його Гірський, а не видно, хто. Ми побоювалися, пішли швидше, а він все з Гірським б'ється. Стоїть ялиця. Висока! Ми йдемо. І вона йде! Нам вже недалеко до стану - вона йде! Ми в догляд - вона за нами! Бігом пішла. Ахметка мені і каже:
- Нашому Магомету нічого віри немає, давай російському богу молися, а то зникнемо!
Сяк-так до стану добігли, скоріше в казарму, двері на замок. Ахметка всю ніч бурмотів:
- Ой, Гірський задавить!
Огарков був шибко побитий, почорнів, як котельний, лежав добу. З тієї пори на Гірського не хвалився.
Потім робили на Чебанку. Зробили вечірку. Костінку покликали. Приходимо до мене - всі хлопці в кут забилися, притиснулися.
- Ви чого?
- Тятю, мужик приходив, до стелі зростом. Нам сказав: ви чого посередині хати, в кут ідіть!
Я думаю: Гірський приходив, справа небезпечна! І став проситися у начальства: "Переведіть в інше місце. Гірський життя не дасть ". Перевели в хатинку. Як вечір - двері відкрадаються. Нікого немає, сама собою відкрадається. Був у мене кобель Алтай, шибко гавкав. Як вечір - на лазню лізе, гавкає, гавкає, а мені піти подивитися - боязно (я нікого не боявся, ні урядників, ні попів - тільки Гірського боявся). Баба моя, небіжчиця, була дуже смілива. Каже:
- Ходімо, подивимося, чого Алтай гавкає.
Вмовила. Взяв я ліхтар. Як двері самі собою відворилися - виходимо. Йде назустріч мужик з лесину зростом. І прямо на мене! О! Вся шкура у мене охолола, сам не знаю - шапка на мені чи ні. Не пам'ятаю, як у хату прибіг. На ранок думаю: прогнівив Його чимось. Взяв я пляшку спирту - не пошкодував, тютюну міцного баба в кисет насипала. На роботі в просічку поклав, кажу:
- Не гнівайся!
Через три дні подивився: немає ні спирту, ні тютюну. Жертву взяв. І все пройшло, Алтай не гавкав.
А ось як Він материну мати лякав. Вона ходила по дочках, пішла на Чаниш. Йшла, йшла по чорні, заблукала, не знать, куди йти. Казала потім:
- Дощик був, свічило, я сиджу під ялиною, зігнулася в три погибелі. Вимокла, животіла. Вилазить з хащі мужик зростом зі скелю, про дві голови.
- Ти, бабо, сидиш?
- Сиджу.
- Трясешся?
- Трясуся.
- Ну і трясись.
І пропав. На ранок ледь дісталася до Спаського-то. Тряслася три дні і три ночі: Гірський трясучку нагнав. Відтоді - кришка по дочках ходити. Замовлять в гості - не йде. На Андобі у нас був доглядач Андрій Людвігович Ігловський. Однова прийшов, ревете:
- Виходьте обідати!
До трьох разів ревів. Тільки вилізли - гора пішла. Потім Ігловський запитають нас:
- Ви як це змекнули вийти?
- Адже Ви ж веліли обідати ітті!
- Нічого я не велів, з дому не виходив навіть.
Ми зачали сперечатися. Він був знаючий, змекнув і каже:
- Отримайте по гачку горілки, та Гірському хлюпніть!
Ви можете вірити або не вірити в ці розповіді. Є багато явищ у природі, поки недоступних нашому розумінню. Це і телепатія, і півтергейст, і багато ще чого. Не поспішаючи з висновками, подумайте і про нові наукові відкриття... Можливо, недалекий той день, коли стародавні таємниці і нашої Шорії нарешті відкриються.