Чи вбивці схильні до насильства?
Багато років тому колишній начальник одного добре відомого виправного закладу написав книгу, що стала популярною, про те, як у будинку його сім'ї, що розташовувався на тюремній території, слуг працювали вбивці, які відбувають термін. Він переконував читачів, що ці люди не становили небезпеки. Швидше за все, вони вчинили вбивство під впливом підвищених стресовідомих обставин, якими вони не могли керувати. Це був одноразовий виплеск насильства. Після того як їхнє життя стало протікати в більш спокійній і мирній обстановці, ймовірність того, що вони знову вдадуться до насильства, була дуже мала. Такий портрет вбивць заспокоює. Однак характеристика автора книги відомих йому ув'язнених найчастіше не підходить людям, які свідомо позбавляють життя іншої людини. Більшість злочинців, які скоюють вбивства, зовсім не схожі на людей, описуваних автором книги. Навпаки, їхні кримінальні справи фіксують факти їхньої частої агресивної та антигромадської поведінки. Наприклад, Вольфганг у своїй роботі зазначав, що приблизно дві третини вбивць раніше заарештовувалися. Причому найбільш часто за «злочин проти особистості». Цілком очевидно, що вони були антисоціально налаштовані і схильні до насильства.
Інші дослідження дають нам приблизно такий же образ злочинців-вбивць. Коли Міллер (Miller), Динитц (Dinitz) і Конрад (Conrad) вивчили «злочинну кар'єру» більшої частини засуджених в штаті Огайо за тяжкі злочини, пов'язані з насильством (наприклад, напади при обтяжуючих обставинах), вони встановили, що тільки близько 30% цих людей припинили злочинну діяльність після одного насильницького злочину. Дослідники зазначали, що у цих індивідів в юному віці були «особисті проблеми або порочні моделі поведінки для наслідування», це призвело до розвитку антисоціальної поведінки, яка часто спостерігалася і в середньому віці (Miller, Dinitz & Conrad, 1982, p. 106).
Таку ж картину ми бачимо, аналізуючи життя чоловіків з високим ступенем агресивності. У голові 8 зазначалося, що більшість людей, які жорстко звертаються з членами своєї сім'ї, властива стійка схильність до насильства, а дослідження агресивних особистостей, узагальнене в розділі 5, Доводить, що люди, схильні до насильства, можуть вдаватися до нього в найрізноманітніших антигромадських діях. До сказаного можна додати, що, коли соціолог Анн Готтінг (Ann Goetting) вивчила біографії чоловіків, які вбили в Детройті з 1982 по 1983 рік своїх дружин або приятелів своїх дочок, вона виявила, що майже дві третини таких злочинців як мінімум одного разу заарештовувалися і до цього злочину.
Чи можна розділити вбивць на категорії?
Чи існують різні типи вбивць? Багато вбивць мають свою історію насильства і антисоціальної поведінки, але, можливо, інші мають зовсім іншу. Принаймні, зовні вони можуть бути звичайними законослухняними і миролюбними громадянами.
Вбивці з надконтрольованою агресивністю
Едвін Мегарджі (Edwin Megargee) припустив, що такий тип злочинців, які вдаються до насильства, досить поширений. Погоджуючись з авторами численних газетних репортажів про абсолютно несподіване застосування насильства з боку людей, які здавалися абсолютно мирними і безпечними, Мегарджі стверджував, що ці люди відносяться до особистостей з надконтрольованою агресивністю, в протилежність добре відомим і більш передбачуваним особистостям з низькоконтрольованою агресивністю. За його словами, особистості з надконтрольованою агресивністю носять в собі приховану, але активно спонукаючу до прояву агресію, хоча вони і пригнічують кожен прояв демонстрації імпульсів насильства.
Людина з підвищеною схильністю до фізичного насильства - часто спокійний, багатостраждальний орід, що приховує свої почуття під жорстким, але крихким контролем. За певних обставин він може виплеснути всю накопичену агресію в одному, часто з згубними наслідками, дії. Після цього він повертається в звичайний для нього захисний стан надконтролю (Megargee & Hokanson, 1970, p. 111).
Точка зору Мегарджі отримала підтримку в численних роботах англійських і американських психологів. Британський психолог Рональд Блакберн (Ronald Blackburn) розширив аналіз цього типу особистості. На основі проведеного дослідження він висунув припущення про два типи вбивць зі зверконтрольованою агресією: «надконтрольний себе репресор», тип з сильним «контролем імпульсів» і вкрай рідкісними або взагалі непроявленими ознаками емоційних проблем; і «депресивно стримуючий» себе тип особистості з високим ступенем стримування, схильний також до пригніченості і постійного самозвинувачення.
Тема згорконтрольованої агресивності вимагає ретельного вивчення. Наскільки мені відомо, цей тип особистості був виявлений за допомогою особистісного тестування, а не при оцінці реальної поведінки. Добре було б знати, чи дійсно такі люди ніяк не проявляють ознак агресії до тих пір, поки не гряне «гроза». Крім того, на відміну від інтерпретації Мегарджі, я вважаю, що ці особи схильні до тяжких роздумів про свою беззахисність і про ті несправедливості, від яких, на їхню думку, вони страждають. Часто вони роздратовані, хоча і не виявляють образу відкрито. Часті спогади про нещастя і агресивні думки можуть бути головними причинами їхніх агресивних виплесків.
Реактивний вбивця з низьким самоконтролем
Незалежно від характерних особливостей поведінки і можливої поширеності надконтрольної себе особистості, схильної до насильства, у багатьох вбивць імовірно відсутнє придушення своєї агресивності. Відповідно до портрета емоційно реагуючого, схильного до насильства молдова, змальованого в главі 5, а також з точкою зору Джеймса Вілсона (James Wilson) і Річарда Гернстейна (Richard Herrnstein), які припускають, що багато небезпечних злочинців вкрай імпульсивні, я вважаю, що більшості вбивць властиве поєднання яскраво виражених антиульсивності. Як зазначалося в главі 5, ці якості, безсумнівно, притаманні психопатичним особистостям, але крім психопатів великою мірою вони повинні бути присутніми і у людей з високим рівнем реактивності (див.: Wilson & Herrnstein, 1985).
Тут піднімається дуже важлива теоретична тема. З моєї точки зору, відносно невелика кількість злочинців зі схильністю до насильства завжди готові до нападу на інших людей; у них немає постійного прагнення вбивати або увічнити кого-небудь. Тут найголовніше, як вони реагують. У них можуть миттєво з'явитися агресивні думки. Вони мають підвищену схильність до трактування дій інших людей як ворожих їм, але роблять це переважно за цілком певних обставин: коли стикаються з речами, які здаються їм агресивно пофарбованими; при емоційному збудженні через те, що не можуть отримати бажане; коли перед ними постає проблема або загроза; або коли вони просто неважливо себе почувають. Ці причини порушення можуть також активувати в них відносно сильні агресивні нахили, які досить важко придушити відразу ж у момент їх прояву.
Тут важливе словосполучення відразу ж в момент їх прояву. Людям з високим ступенем агресивності важко стримувати себе в момент емоційного збудження, але вони можуть придушити збудження, якщо в цей час не надто напружені або якщо мають сильні стимули до стримування.
Чи декотрі люди люблять засмучувати інших?
Дозвольте поміркувати на цю тему. Вважаючи, що багатьом схильним до насильства особистостям властиві описані вище якості, я також вважаю, що збільшення нападів на людей з боку агресивних особистостей відбувається головним чином тому, що їх не хвилює біль, заподіяний іншим. Їм навіть подобаються їхні страждання. У голові 1, згадуючи «дикі пустощі» в 1989 році в Центральному парку Нью-Йорка, я говорив про таку можливість. Під час цього інциденту група підлітків із 6-12 осіб стала переслідувати жінку, яка здійснювала пробіжку, «просто так, тому що це було весело». На щастя, жінці вдалося втекти. Згадаймо згадану в тій же голові групу бандитів, яка напала на безпритульних. Згідно зі звітом поліцейських, молоді люди жорстоко побили їх, в збудженні забивши одну людину до смерті «просто тому, що їм подобалося атакувати безпритульних». Які б ще почуття не виявлялися в цьому випадку, очевидно, що нападники шукали задоволення в заподіянні страждання іншим людям.
Бажання такого роду можуть бути присутніми і при деяких вбивствах, позначених на початку глави словами «без будь-яких видимих причин». Розглянемо два випадки: один - з життя, другий - досить ймовірний. Уявіть собі банду молодих хуліганів, що вриваються у вагон метро і наводять страх на пасажирів, представників середнього класу. Вони розгулюють по вагону з кричущими на всю міць приймачами і б'ють і штовхають будь-кого, хто має сміливість (або дурість) підняти на них погляд. Тепер згадайте (або уявіть собі) сцену жорстокого насильства у фільмі Стенлі Кубрика «Заводний апельсин», що вийшов у 1972 році: уявне і жахливе бачення майбутнього Великобританії. В одному епізоді «герой» фільму Алекс і його приятель-тінейджер, вриваючись у будинок літньої сімейної пари, нападають на нещасних людей похилого віку. Зрозуміло, що не гроші або секс є метою зловмисників, а просто приниження, залякування і навіть заподіяння болю і страждань беззахисним жертвам.
Мабуть, на таку нелюдську жорстокість повинні впливати багато факторів. Деякі фахівці сказали б, що Алексу притаманні риси психопатичної особистості. Незалежно від діагнозу, такі агресивні люди настільки жорстокі, що не можуть співчувати своїм жертвам. Для них має значення тільки їх мета і їх задоволення. Їх може також радувати ілюзія своєї влади над переляканими і пригніченими людьми. Вони переживають через свою незначність у цьому світі і хочуть довести, що з ними необхідно рахуватися. Жорстоко бивши людину, вони бачать свою силу і владу і відчувають себе «господарями всесвіту».
Цікаво, чи дійсно люди, безпричинно нападники на інших; шукають тільки можливості проявити свою владу. Агресія, яка проявляється хуліганами в метро, цілком може бути мотивована бажанням здобуття влади і контролю над людьми. Здається, що цих юнців більше цікавить придушення пасажирів, ніж нанесення їм каліцтва. Мотиви Алекса і його банди до деякої міри можуть бути такими ж. Вони явно в рівній мірі жадають і влади, і заподіяння страждання. Чи може Алекс дійсно вважати себе домінуючою особою і господарем становища - «справжнім чоловіком» - тільки тому, що він залякав і жорстоко побив двох людей похилого віку? А реальні молоді люди, які напали на бездомних? Невже вони вбили безпорадну жертву, нездатну протидіяти, тільки для того, щоб довести свою силу? Моє припущення, що збігається з думкою поліції, полягає в тому, що, крім способу самоствердження, нападники шукали підвищеного збудження і додаткового задоволення, яке отримували в заподіянні страждань і навіть смерті однієї з жертв.
Деякі роздуми щодо передречення небезпеки
Я вже кілька разів зазначав у цій книзі, що відносно невелика кількість людей відповідальна за багато серйозних актів насильства, що охопили нашу країну. Чи можемо ми, використовуючи те, що нам відомо про цих людей, ідентифікувати їх і спостерігати за ними - до того, як вони скоять злочини?
Законодавча система США довго сподівалася, що психіатри зможуть виявляти особистості з високою агресивністю. Автор широко відомої книги Predicting Violence Behavior («Передбачення жорстокої поведінки») Джон Монахан (John Monahan), психолог, професор права, психіатрії та суспільної політики юридичного коледжу університету штату Вірджинії, м. Щарлоттсвілл, зазначає, що «на всіх етапах історичного розвитку кожне суспільство» вживало превтивних заходів до людей, які представляють потенціал. Ці люди ув "язнювали або іншими способами обмежували їхню свободу не як покарання за вчинені злочини, а тому, що" вважалося, що вони можуть завдати серйозної шкоди в майбутньому ".
Верховний Суд США вважає конституційним правом кожного штату виносити смертний вирок деяким типам убивць у тих випадках, коли місцеві судді приходять до думки, що ці люди схильні до прояву жорстокості і в майбутньому (Monahan, 1981, р. 23). Чи можуть психологи і психіатри зробити те, на що сподівається закон: точно визначити ймовірність того, що даний вид «схильний заподіювати біль» або при нагоді проявити жорстокість у майбутньому?
Дуже важко визначити навіть реальну здатність фахівців передбачати небезпеку. Будь-яке всеосяжне обговорення цього питання має досліджувати безліч аспектів, починаючи від статистичних і закінчуючи юридичними та етнічними проблемами. Однак, вже зараз багато представників влади приходять до висновку, що суспільство надмірно і необґрунтовано оптимістично ставиться до здібностей фахівців прогнозувати небезпеку тієї чи іншої людини.
Основна складність полягає в тому, що до таких фахівців звертаються тільки в дуже рідкісних випадках. Високий рівень жорстокості і насильства в США добре відомий, так само як і те, що занадто багато людей стають жертвами вбивць. Однак уявіть, що ви психіатр і до вас звернулися з проханням визначити, чи становить небезпеку конкретний 19-річний юнак. Наскільки сильна ймовірність, що в майбутньому він вб'є кого-небудь? Повернемося ще раз до рис. 9-1. Хоча рівень вбивств в Америці дуже високий, тільки 22 людини з 100 тисяч молодих людей цього віку скоїли вбивства. Вбивства як і раніше залишаються винятковими випадками, і такі випадки дуже важко прогнозувати.
Проблема не стає легшою, навіть якщо людина вже скоювала злочин. Припустимо, що до вас як до психіатра звернулися за діагнозом: чи буде небезпечний ось цей ув'язнений, якщо задовольнять його прохання про дострокове звільнення? Він відбуває термін за тяжкий кримінальний злочин, а статистика говорить, що 68% злочинців, скоївши аналогічний злочин, надалі знову заарештовувалися. Чи нападе він на кого-небудь, якщо його випустити з в'язниці? Опрацювавши великий обсяг інформації, дослідники підрахували, що тільки 3 зі 100 засуджених за тяжкий злочин згодом звинувачувалися у вбивстві або зґвалтуванні. Іншими словами, навіть серед людей, які належать до групи високого ризику, ймовірність скоєння вбивства досить мала.
Психіатри та психологи можуть прорахувати ймовірність прояву жорстокості та агресивності з боку людей, які мають певні особливості (наприклад, на основі отримання ними високих балів у спеціальних тестах, на основі їх належності до конкретної етнічної або расової групи або на основі офіційної інформації про їх злочинні дії), але зазвичай правдоподібність таких підрахунків занадто мала, щоб з упевненістю передбачити дії цієї людини в майбутньому.
Інша причина складності передбачення прояву жорстокості полягає в сильному впливі ситуації на агресивність поведінки. Найбільш часто жорстока поведінка є реакцією на певні обставини. Отже, для точного прогнозування фахівці повинні враховувати впливові фактори. Але насправді ніхто не може сказати, що ж станеться при виникненні непередбачених обставин.
Незалежно від того, що послужило підставою для прогнозів - бесіди в клініках або стандартні особистісні тести, - психіатри і психологи нерідко помиляються в передбаченнях можливої жорстокої поведінки.
Занадто часто вони приходять до «помилок включення» - прогнозів застосування насильства, які не підтверджуються. Більшість людей, які за результатами інтерв'ю або тестування показують стійку схильність до насильства, при спілкуванні з іншими людьми ніяк її не проявляють. Зазвичай одержувані в ході цих процедур показники недостатні для дослідницької роботи. Вони можуть дати важливу інформацію про коріння і функціонування схильності людини до жорстокості. Однак загалом їх не можна використовувати для прогнозу серйозної антигромадської поведінки будь-кого з окремо взятих індивідів.
Соціальний вплив
Найбільшого прогресу у справі боротьби з жорстокістю і насильством в Америці можна досягти прийняттям дієвих заходів щодо поліпшення умов життя сімей і громад у містах, особливо для бідних, які живуть у нетрях своїх гетто. Саме ці жебрацькі гетто породжують жорстокі злочини.
Бути бідною молодою людиною; не мати хорошої освіти і засобів, щоб вирватися з гнітючого оточення; бажати знайти права, що надаються суспільством (і доступні для інших); бачити, як інші незаконно, а часто і жорстоко діють для досягнення матеріальних цілей; спостерігати безкарність цих дій - все це стає важким тягарем і робить ненормальний вплив, який штовхає багатьох до злочинів і правопорушень. Див.