Які люди викликають наше захоплення? Живі і мислячі, вмілі і працьовиті, порядні і відповідальні, з розвиненою індивідуальністю і ті, хто вільно обирає свій шлях, вміють радіти життю і просто щасливі - напевно, саме такими ми завжди хочемо бути самі, такими ми хочемо бачити наших дітей. Наш ідеал - людина розвинена і успішна, яка знає що вона хоче і вміє цього досягати, людина-особистість.
Так?
На мій погляд, цього безумовно мало. Людське життя тут тільки починається.
Такий опис життя - це опис людини, яка живе на рівні першої позиції сприйняття. Ура, до першої позиції ти дожив. Особистість з'явилася, а ти інших особистостей бачиш? Ти їх відчуваєш? Поважаєш? Вони для тебе люди або тільки ти у нас такий єдиний з особистою позицією? Чи вистачає у тебе мудрості, сили і культури думати про перспективи? Знати не тільки свою історію, але думати і про історію майбутнього? Думати про багатьох людей у майбутньому? Що ти робиш для того, майбутнього життя, як ти його будуєш? А діти твої ким стануть? А правнуки?
Чому про це варто думати обов'язково?
Я хочу розповісти вам про Японію. Японія - дивовижна країна вихованих і працьовитих людей. У порівнянні з росіянами вони живуть настільки по-іншому, зібрано і діловито, що багато жителів Сахаліну і Камчатки, з якими я розмовляв, вважають їх інопланетянами. Але Японія такою була не завжди, зліт Японії стався після другої світової війни, після її повного розгрому. Це була жебрацька, розбомблена, принижена країна, але раптом вони зібралися і як єдиний організм, одна нація, почали жити, розвиватися, вколювати. Ні з чого, на голому кам'янистому острові, без нафти та інших корисних копалин, вони зробили високотехнологічну державу, країну-диво, яка піднялася як ракета і стала зразком інтелектуальних рішень для всього світу. Це подвиг - подвиг цілої нації. Але зробили все це конкретні люди, які прокидалися вранці, їли гарбуз, коли не вистачало грошей на суші, які закохувалися і одружувалися. Все, що робиться - робиться конкретними людьми. І ось у них народилися діти, і батьки хотіли передати їм свою прекрасну країну, яку вони зробили власними руками.
Що сталося далі? Далі сталася непомітна зовні, але страшна річ. Минуло два покоління, і тієї Японії вже не стало. Все, що зробили батьки, діти з'їли, і більше робити нічого не хочуть. Діти задоволені: у них є гроші, машини і свобода. Японію більше нікому будувати, і Японії (тій Японії!) більше немає. Японія закінчилася.
Задумайся: ти можеш бути тричі героєм свого життя, сильною і суперуспішною особистістю. Ти зробив все, тобі за твоє життя потрібно поставити височенний пам'ятник, тобою пишаються твої співгромадяни. І у тебе народилися діти. Ти, напевно, думаєш, що вони візьмуть з тебе приклад... Ми ж читали, що діти завжди рівняються на батьків? Але наскільки ви готові до того, що ваші діти підуть іншим шляхом і оберуть порожнечу, позицію споживачів, які цікавляться тільки розвагами і власною внутрішньою гармонією?
Якщо ти був героєм, але не простроїв майбутнє своєї сім'ї і своїх дітей, то ти був елементарно недалекоглядним. Ти думав тільки про своїх дітей, тільки про те, щоб їм було добре. Але цього мало: необхідно думати про дітей наших дітей і про дітей далі. Немає завдання виховати тільки свою дитину: вклався - і все. А далі що? Заради чого ти це робив? Онук виросте, і коли тебе вже не буде, знесе всю твою роботу.
Важливо будувати майбутнє.
У мене є виховний заповіт. Моє завдання виховати дітей не просто здорових, красивих, розумних, успішних. Моє завдання виховати дітей, які своїх дітей виховають таких, які своїх дітей виховають таких, які своїх дітей виховають таких... І чим довше я забезпечу ці сходи відтворення, чим довше вони триватимуть у майбутньому (якщо не нескінченно), тим більше я виконаю своє завдання батька, батька. Далекоглядне, чесне завдання.