Це історія з життя моєї бабусі Надії Пилипівни. Її дитинство і юність пройшли в довоєнні роки в селі під Ростовом-на-Дону, молодість припала на війну і повоєнний період, коли вона змушена була переїжджати з місця на місце з двома дітьми по південних регіонах СРСР.
У 17 років Надія вступила в льотне училище і там зустріла Олексія, який став її першим чоловіком. Він у той час працював льотчиком-випробувачем. Вони одружилися, і невдовзі мав народитися син. І ось одного разу після навчань один розумник вирішив пожартувати. Підбіг до Надії і каже:
- Твій щойно розбився на навчаннях!
Від стресу у неї тут же почалися сутички. Прибіг чоловік, її заспокоїв, та тільки пологи вже не можна було зупинити. Так народився семимісячний Борис. Він був маленький, слабенький. Лікарі говорили: «Не виживе». Однак моя майбутня бабуся не здавалася: виходжувала його, гріла у ваті біля пічки, а коли Борис не міг смоктати, вона годувала його з піпетки. Все обійшлося. Прогнози лікарів не збулися. Борис вижив.
Потім у Надії та Олексія народився ще один син - Валера. Цей, на відміну від Бориса, виявився дуже міцним малюком. Він ріс веселим, любив всіх смішити і розважати, знав не по роках багато пісень і віршів. Валера спритно лазив на паркани і по деревах, бігав швидше за всіх пацанів. І раптом одного разу в селі підходить до Валери якась бабуся і, поглядівши йому в очі, каже:
- Та в нього очі порожні. Не мешканець він!
Надія тоді дуже розсердилася і не повірила цим дурницям. Якщо вже слабенький Борис вижив, незважаючи на прогнози лікарів, то кріпаку Валерці точно нічого не загрожує!
У 1941 році Надія вирішила виїхати з дітьми на літо до матері в село Кагальник.
- Візьміть із собою всі цінності, та й теплі речі не забудьте, - порадив Олексій.
Він ніби відчув, що вони додому більше не повернуться. Однак Надія не послухалася його.
- Адже їдемо не назавжди, - відповіла вона. - Та й навіщо нам теплі речі. Ми ж на півдні!
Того ж літа почалася Велика Вітчизняна війна. Передчуття чоловіка підтвердилися - додому вони більше не повернулися. Надія з дітьми опинилася в окупації і була змушена тікати від німців. Йти довелося пішки в холоді і сирості. Ось де б їм знадобилися теплі речі!
Дорогою вони ледь не загинули - потрапили під бомбардування. У таких умовах Валерік захворів. Але світ не без добрих людей. Їх, брудних і голодних, прихистила одна жінка. Та тільки жила вона в жахливих умовах.
Особливо дітям в її убогому оселі досаджували клопи. Ніжки дитячого ліжечка ставили у воду, але і це не допомагало. Клопи по стінці забиралися на стелю, а потім звідти падали прямо в ліжечко. В цих умовах Валера абсолютно розболівся. Надія довго не могла знайти лікаря. Їй довелося разом із сином на перекладних їхати в Азов.
Там вдалося знайти доктора. Оглянувши Валеру, той поставив страшний діагноз - дифтерія. Для лікувань потрібна була спеціальна сироватка, а її в окупованому місті не виявилося. Дорогою додому п'ятирічний Валерик захотів їсти, поїв печиво, попив молочка і помер прямо на руках у матері.
У Надії від горя волосся випадало прямо пучками. І тільки тоді вона згадала про страшні пророчі слова сільської старі: «Він - не мешканець!»