У колишні часи в радянському «Політиздаті» для освіти мас випускалася книжкова серія «Над чим працюють, про що сперечаються філософи» (до речі, однією з найцікавіших книг цієї серії була робота Б. І. Додонова «Емоція як цінність», випущена в 1978 р.). Пізніше в дусі дозволеної вольності їй з'явилася альтернатива під зухвалою маркою «Над чим не працюють, про що не сперечаються філософи». Якби сьогодні подібний проект був затіяний в психології, то проблема емоцій напевно опинилася б в альтернативній серії. Якщо судити з публікацій останніх років, то наших психологів світ людських почуттів, схоже, не дуже цікавить, або, принаймні, на їхню думку, ця проблема як така може вважатися в науці вирішеною і подальшої розробки не вимагає.
Зрозуміло, з проблемою емоцій справа йде зовсім не так. У тій чи іншій формі вона займала вчених усіх часів і донині не є закритою. Просто тимчасове зміщення акцентів у професійних інтересах вітчизняних психологів витіснило її на периферію наукового знання, що абсолютно не виправдано і практично безперспективно. Яку б психологічну проблему нинішні психологи не називали найважливішою, її рішення навряд чи можливе без урахування її емоційного аспекту. Зокрема, будь-які проблеми, з якими доводиться стикатися психологу, тісно взаємопов'язані з тим, які почуття та чи інша людина відчуває.
Історія вивчення
Проблема людських почуттів (розрізнення емоції і почуття - питання швидше термінологічне, хоча не всі з цим погодяться) займала мислителів усіх часів і народів. Щоб оглядати хоча б найвагоміші судження на цей рахунок, що накопичилися за багатовікову історію культури, знадобилася б не газетна смуга, а багатосторінковий том. Досить сказати, що хрестоматія з психології емоцій, випущена кілька років тому видавництвом МДУ, починається з фрагмента твору Спінози «Про походження і природу афектів» і закінчується витягами з трактату Стендаля «Про кохання» - одного з яскравий прикладів конкретно-психологічного аналізу складних феноменів духовного життя людини.
Дослідження У.Джемса
За однією з оцінок, яку автори сучасних підручників старанно списують один в одного, сучасна психологія емоцій починається з появи в 1884 р. статті У. Джемса «Що таке емоція?» Справедливості заради слід зазначити, що цій роботі логічно передує вишукування Ч. Дарвіна «Вираз емоцій у людини і тварин», опублікований 12 роками раніше. У цій праці Дарвін намагався довести, що еволюційний принцип стосується не тільки біологічного, але й психічного розвитку живих істот. З дивовижною проникливістю англійський натураліст зауважив дуже багато спільного в поведінці тварин і людини, особливо у вираженні різних емоційних станів. Зокрема, він відзначив велику схожість експресивних рухів у антропоїдів і сліпонароджених дітей. Дані цих спостережень лягли в основу теорії емоцій, яка отримала назву еволюційної. Згідно з цією теорією, емоції з'явилися під час еволюції як життєво важливі пристосувальні механізми. По Дарвіну, тілесні зміни, що супроводжують різні емоційні стани, являють собою рудименти реальних пристосувальних реакцій організму, доцільних на попередньому щаблі еволюції. Наприклад, зволоження рук при переживанні страху можна пояснити виходячи з того, що колись у наших людиноподібних предків ця реакція при небезпеці полегшувала схоплення за гілки дерев. Див.
У трактуванні пристосовувальної доцільності емоційних реакцій Джемс пішов ще далі. Він заявив: якщо відсікти від емоції її зовнішній прояв, то від неї взагалі нічого не залишиться. Більше того - ознаки є не стільки наслідок емоції, скільки її причина (детальніше - див. теорія емоцій Джеймса-Ланге).
Поведінковий напрямок, який протягом майже всього XX століття панував у світовій психології, в трактуванні емоцій просунувся трохи далі Джемса. На думку Дж.Уотсона, емоції являють собою специфічний вид реакцій, що проявляються в трьох основних формах: страху, люті і любові. Ці форми можна описати, вказуючи на характерні особливості поведінки організму. Вроджений вираз згаданих реакцій зазнає численних змін. Завдяки процесам навчання збільшується кількість факторів, здатних викликати ці реакції, і формуються нові типи реакцій, що проявляються разом з вродженими. Але, за твердженням Вотсона, «хоча у всіх емоційних реакціях проявляються такі зовнішні фактори, як рухи очей, рук, ніг, тулуба, домінуючими є вісцеральні і секреторні фактори».
Тобто, згідно біхевіористської концепції, емоції - це деякий специфічний вид реакцій, насамперед реакцій внутрішніх органів. Таким чином, Вотсон фактично залишився на позиції Джемса-Ланге, хоча і виключив з їх теорії інтроспективні елементи. Подібне трактування емоціям давав і Бехтерьов, який розглядав їх як міміко-соматичний тонус і міко-соматичні рефлекси.
Дослідження Кеннона-Барда
У полеміці з Джемсом альтернативну точку зору на співвідношення органічних і емоційних процесів висловив У.Кеннон. До цього його підштовхнули експерименти, під час яких з'ясувалося: органічні зміни, що штучно викликаються у людини, далеко не завжди супроводжуються емоційними переживаннями. Але найсильнішим аргументом Кеннона проти теорії Джемса-Ланге виявився проведений ним експеримент, в результаті якого виявлено: штучно спричинене припинення надходження органічних сигналів у головний мозок не запобігає виникненню емоцій.
Кеннон уклав (і ця судження, як бачимо, було по суті аж ніяк не новим), що тілесні процеси при емоціях біологічно доцільні, оскільки служать попереднім налаштуванням організму на ситуацію, коли від нього буде потрібна підвищена трата енергетичних ресурсів. Але при цьому емоційні переживання і відповідні їм органічні зміни виникають в одному і тому ж мозковому центрі - таламусі. Пізніше П.Бард підтвердив, що і тілесні зміни, і пов'язані з ними емоційні переживання виникають майже одночасно, а з усіх структур головного мозку власне з емоціями більш за все функціонально пов'язаний навіть не сам таламус, а гіпоталамус і центральні частини лімбічної системи. Дельгадо вдалося встановити, що за допомогою електричних впливів на ці структури можна керувати такими емоційними станами, як гнів і страх.
Теорія Ліндсея-Хебба
Психоорганічна лінія в дослідженні емоцій (так умовно стали називати, при всій їх суперечливості, теорії Джемса-Ланге і Кеннона-Барда) отримала подальший розвиток під впливом електрофізіологічних досліджень мозку. Згідно так званої активаційної теорії Ліндсея-Хебба, емоційні стани визначаються впливом ретикулярної формації нижньої частини стовбура головного мозку, оскільки ця структура відповідає за рівень активності організму. А емоційні прояви, як продемонстрували електрофізіологічні дослідження мозку, є не що інше, як зміна рівня активності нервової системи у відповідь на який-небудь подразник. Тому саме ретикулярна формація визначає динамічні параметри емоційних станів - їх силу, тривалість, мінливість та ін. Емоції ж виникають внаслідок порушення або відновлення рівноваги у відповідних структурах центральної нервової системи в результаті впливу будь-якого подразника.
Крім пояснення взаємозв'язку органічних і емоційних процесів, Д. Хеббу вдалося експериментальним шляхом отримати криву, що виражає залежність між рівнем емоційного збудження людини і успішністю її діяльності. Було встановлено, що ця залежність виражається у вигляді кривої нормального розподілу: для досягнення найвищого результату діяльності небажані ні занадто слабке, ні занадто сильне емоційне збудження - найбільш ефективна діяльність при середньому рівні. Разом з тим було зазначено, що для конкретної людини характерний свій, індивідуальний оптимум емоційного збудження.
Когнітивний погляд
Особливу групу склали теорії, що розкривають природу емоцій через когнітивні фактори, зокрема теорія Л. Фестінгера. Її основне поняття - когнітивний дисонанс, тобто негативний емоційний стан, що виникає при наявності суперечливої інформації. Згідно з цією теорією, позитивні емоційні переживання виникають у людини, коли її очікування підтверджуються, тобто коли реальні результати її дій узгоджуються з наміченими. Розбіжність очікуваних і дійсних результатів дії (дисонанс) призводить до виникнення негативних емоцій. Суб'єктивно стан когнітивного дисонансу переживається як дискомфорт, від якого людина прагне позбутися. Останнє можливо двома шляхами: по-перше, можна змінити свої очікування таким чином, щоб вони стали відповідати реальності; по-друге, спробувати здобути нові відомості, які узгоджувалися б з колишніми очікуваннями. Тобто з позицій даної теорії емоційні стани розглядаються як джерело і спонукальна сила поведінки.
До даної точки зору близькі погляди С. Шехтера, який розкрив роль пам'яті і мотивації в емоційних процесах. Згідно з його теорією, на цей емоційний стан крім сприйманих стимулів і породжуваних ними тілесних змін впливають минулий досвід людини і її суб'єктивна оцінка готівкової ситуації. При цьому оцінка формується на основі актуальних для нього потреб та інтересів.
До розряду когнітивістських можна віднести і інформаційну теорію емоцій П. В. Симонова. Відповідно до цієї теорії емоційні стани визначаються якістю та інтенсивністю актуальної потреби людини і оцінкою, яку вона дає ймовірності її задоволення. Таку оцінку людина виробляє на осцові вродженого і раніше набутого індивідуального досвіду, мимоволі зіставляючи інформацію про засоби, час, ресурси, імовірно необхідних для задоволення потреби, з інформацією, що надійшла в даний момент. Так, емоція страху, щодо Симонова, розвивається при нестачі відомостей про засоби, необхідні для захисту.
Підсумки
Як бачимо, протягом багаторічної історії психологічних досліджень емоції користувалися найпильнішою увагою, їм відводилася одна з центральних ролей серед сил, що визначають внутрішнє життя і вчинки людини. Однак у сучасній позитивістськи налаштованій психології ставлення до проблеми емоцій зовсім інше. Інтерес до них став згасати в міру того, як стали накопичуватися невдачі в спробах відшукати досить тонкі і надійні засоби для об'єктивного (в позитивістському сенсі слова) їх вивчення. Увага дослідників поступово стала обмежуватися порівняно вузьким колом проблем - таких, як вираження емоцій, вплив окремих емоційних станів на діяльність, що допускають розробку за допомогою лабораторного експерименту. Відповідно звузилися і концепції емоцій, поступившись в психологічній теорії колишнє місце і значення нововведеним проблемам мотивації, стресу, фрустрації.
Необхідність і виправданість такого зміщення інтересів і базових понять належить оцінити майбутнім історикам науки. Сьогодні ж варто лише підкреслити, що до концепцій емоцій, створених у більш-менш віддаленому минулому, ніяк не можна ставитися зі поблажливою легкістю, яка породжується установкою «сучасне - значить краще», що склалася в інших областях пізнання. Винятки з цього закону зустрічаються не тільки в мистецтві, і психологія емоцій - наочне тому підтвердження. Інакше хіба міг би Л. С. Виготський писати, що «Спінозу найтіснішим чином пов'язаний з найбільш нагальною, найгострішою злобою дня для сучасної психоло-гії емоцій», що «проблеми Спінози в невирішеному вигляді чекають свого рішення». Психологам залишається чекати свого нового Спінози. Або Виготського.