Автор Дмитро Морозов
Вольове зусилля виробляється в зіткненнях неусвідомлених внутрішніх прагнень, (які з віком ми висловлюємо словами «я хочу») з перешкодами в зовнішньому світі.
Удар об перешкоду змушує осмислювати подію, звертатися за допомогою і поясненням до батьків.
Ваша справа простежити за тим, щоб після кожного удару відбувалося усвідомлення причин і наслідків, зростала компетенція і відвага.
Так ви стаєте захисниками і помічниками.
Мій батько казав: «Чоловік повинен бути сильним, тренуйся».
Я розумів, що він говорить, але не міг пересилити природну лінь і безвідповідальність за власну долю. Тобто, почуте не ставало усвідомленим мотивом для дій.
Навіть якийсь інтерес до боротьби і боксу, пам'ятаю, був. А спраги, реального прагнення стати сильним не було. Поки мені банально не «набили морду»!
Після цього я став займатися боротьбою самбо, потім карате.
Так влаштована людська істота, вона розуміє і реалізує тільки те, що стало по справжньому необхідним.
Виховувати сильних і свідомих особистостей можна тільки в щільному зіткненні з реальними перешкодами і викликами.
Святослав вперше побився, коли йому виповнилося шість років і два місяці. Його противнику було дев'ять років і сили були явно нерівними. Але я спостерігав за тим, що відбувається, через кут, тихо радіючи, що перший фізичний конфлікт Святослава проходить у порівняно безпечній формі. Сусідський хлопчисько був хоч і емоційним, але не злим і розмахував руками досить акуратно, щоб не поставити синців.
Святослав дізнався межу своїх можливостей, зрозумів, що бійка - це боляче. Але не впав в істерику, а відступив з гідністю. Щасливий батько підглядав з-за рогу за тим, як його чадо трансформує страх в «справедливий гнів» і з серйозним обличчям намагається ткнути маленьким кулачком в груди більш великому супротивнику. Отримав, відступив і з явною образою на обличчі підняв великий камінь. Ось тут прийшов час втрутитися. Я вийшов з-за рогу і голосно скомандував: «А цього не треба, поклади камінь!». Обидва забіяк застигли, намагаючись передбачити мою реакцію. В очах Святослава я бачив явне полегшення, все-таки він не хотів розвитку конфлікту з більш сильним суперником. Моя поява в цій ситуації була сприйнята з радістю і полегшенням. Він ще раз переконався, що тато йому потрібен. Зрозуміло, якби я почав карати хлопців, я б збив і відчуття перемоги, і радість від власної появи. Та й сусідський хлопчисько був не винен - не сумніваюся, що Святослав сам його спровокував на конфлікт, відмовляючись підкорятися під час гри. Тому я сказав просто: «Досить мужики - помірялися силами, тепер помиріться». Обидва відчувають полегшення від того, що я не лаюся і не караю, було настільки велике, що стерло недавнє відчуття взаємної образи і злості. Вони обмінялися посмішками і потиснули один одному руки зовсім «по-дорослому». Тепер Святослав набагато частіше за власною ініціативою займається фізичними вправами і рідше демонструє старшим хлопчикам свій непростий характер.