Госпіталізм - уповільнення та спотворення розвитку дітей внаслідок знаходження їх у несприятливих умовах інтернатних закладів. Синдром важкої фізичної та психічної відсталості, що виникає в перші роки життя дитини внаслідок нестачі спілкування з близькими дорослими. Проявляється в запізнілому розвитку рухів (особливо ходьби), низьких антропометричних показниках, а також уповільненому і неповноцінному формуванні вищих психічних функцій.
Дослідження Р.Спіца
Подібний стан, що виникали у вихованців дитячих притулків, відзначався педагогами з давніх пір. Однак пояснення цьому, як правило, шукали в мізерних умовах існування таких установ. Науковий опис явища госпіталізму (як і сам термін) вперше було дано в 40-х р. XX ст. американським психологом Рене Арпад Спіцем, який вивчав стан і розвиток вихованців дитячих інтернатних установ, а також малолітніх пацієнтів лікарень. Спіц встановив, що навіть при наявності хороших санітарно-гігієнічних умов, задовільного харчування та догляду у дітей, позбавлених спілкування з батьками, оскудіває емоційна сфера, сповільнюється розвиток мислення і мови. Спиць і його послідовники, спираючись на психоаналітичну теорію 3. Фрейда, схильні були розглядати це явище як результат розлучення дитини з матір'ю. Вони також вважали, що наслідки госпіталізму незворотні і накладають негативний відбиток на весь розвиток дитини. На користь такої точки зору свідчили відомі науці приклади екстремальних ситуацій, коли діти, які в ранньому віці загубилися або викрадені дикими тваринами, але зуміли вижити поза людським суспільством, згодом були повернуті до людського способу життя, але так і не могли досягти рівня розвитку, що відповідало їх віку.
Умови виникнення
Факти, виявлені Спицем, не оскаржуються фахівцями, проте його трактування госпіталізму зазнало істотних змін. Було встановлено, що подібні явища можуть виникати не тільки в ситуації розлучення з матір'ю, але і в умовах сім'ї, коли дитині не приділяється достатньо уваги. Встановлено також, що хоча дефіцит спілкування в ранньому віці вкрай негативно позначається на розвитку дитини, згодом це явище може бути частково або повністю компенсоване за допомогою енергійного педагогічного впливу, збагачення розвивального середовища, інтенсифікації спілкування.
Щоб уникнути виникнення госпіталізму психологи рекомендують батькам не нехтувати спілкуванням навіть з самими маленькими дітьми (під тим приводом, що дитина ще нічого не розуміє). Необхідно подбати, щоб потреби дитини в освоєнні навколишнього світу, в насиченні пізнавальних інтересів, у позитивному емоційному контакті задовольнялися повною мірою. Вкрай небажано приміщення дитини немовляти і раннього віку в лікарню без матері, особливо якщо лікування пов'язане з неприємними маніпуляціями і болючими процедурами.
Госпіталізм без інтернату
Ефект госпіталізм може виникнути і поза стінами інтернату, якщо дитина була позбавлена спілкування з людьми з дитинства. Науці відомо кілька таких прикладів. Всі вони відносяться до досить віддаленого минулого. У зв'язку з цим виникають сумніви: чи не були втрачені якісь можливості педагогічного впливу, які дозволили б досягти більш обнадійливих результатів? Здавалося б, за останні десятиліття психолого-педагогічна наука настільки зробила крок вперед, що виявися такий «дикун» в руках сучасних фахівців, вже вони-то з нього «зробили б людину». Що ж, є і приклад порівняно недавній. Що ж він демонструє?
4 листопада 1970 р. працівником соціальної служби містечка Аркадія, шт. Каліфорнія, було зроблено страшне відкриття. У убогому будинку в чулані була виявлена дівчинка років тринадцяти, яка, схоже, провела в такому ув'язненні все своє життя. Її мати, яка страждала психічним розладом і відрізнялася вкрай неадекватною поведінкою, не побажала (або не змогла) пояснити свою «педагогічну концепцію», яка втілилася в такій дикій формі. Здається незрозумілим, що дівчинку вона все-таки підгодовувала, не даючи їй померти з голоду. Втім, якщо б не випадкова знахідка соціального працівника, жити дівчинці залишалося б недовго. Стан її організму був гнітючим. Іншого і важко очікувати за умови відсутності повноцінного харчування, сонячного світла, свіжого повітря і фізичної активності. Але ще більш жалюгідним був її психічний стан. Нещасна дівчинка не тільки не вміла висловлювати словами свої думки, але й думок ніяких не мала. Вся її поведінка зводилася до примітивного набору інстинктивних рефлексів.
Природно, бідна дівчинка була віднята у матері-чудовиська. Турботу про Джені - таким ім'ям її нарекли - взяла на себе ціла команда фахівців з Каліфорнійського університету під керівництвом психолога Девіда Ріглера. Довгі роки були присвячені титанічним зусиллям з «олюднення» Джені. Підсумки цієї роботи були представлені громадськості в 1994 р. в рамках науково-популярної передачі по загальнонаціональному телебаченню. На жаль, результати, незважаючи на весь гуманістичний пафос виконаної роботи, виявилися невтішні: людиною Джені так і не стала, повторивши сумний досвід Віктора, Каспара і десятків інших «диких дітей». (До речі, виникають резонні запитання до теологів. В якому стані перебуває душа в цьому людському за виглядом тілі? Чи можна взагалі за набором примітивних рефлексів констатувати хоч якийсь натяк на існування душі? Якщо, згідно з релігійним каноном, людське тіло в момент народження одухотворюється згори, то в чому це проявляється в подібних випадках?)
Втім, цей результат був цілком передбачуваний. Фактично перед нами опинився ще один приклад, що підтверджує очевидну істину: ніщо справжнє людське спочатку в людині не закладено, а з необхідністю повинно бути привнесено, сформовано, причому починаючи з найбільш ранніх етапів розвитку, упущення яких непоправне. Сьогодні на кожному кроці можна почути пафосні декларації вихователів - «гуманістів», які закликають «не заважати» природному розвитку дитини. Серед них, напевно, багато чудових людей, які щиро ненавидять муштру і зубріжку. Ось тільки їм не заважало б звірити свої ідеалістичні установки з сумними прикладами, один з яких носить ім'я Джені. Тому що дикуна можна виростити не тільки в чулані.